Поради дітям

Поради  дітям

 Казки Сухомлинського

Дід Осінник (В. Сухомлинський)

1

 У темному лісі живе дід Осінник. Він спить на сухому листі й сторожко прислухається до співу пташок. Як тільки почує сумну пісню журавлів – курли-курли! – підводиться й каже:
  – Приспіла моя пора. Відлітають у теплий край журавлі.
  Виходить тоді із лісу дід Осінник, сивий, у сірім плащі. Де пройде, там листя жовтіє і падає на землю. Виходить на узлісся, сідає, схилившись на дуба, і тихо-тихо щось співає. Це не пісня, а осінній вітер… Коли дід співає, його борода росте, розвівається на вітрі. Ось вона вже простяглася на луки. І луки стали сиві. – Осінній туман,– кажуть люди. Їм і невтямки, що це борода діда Осінника.

Пелюстка і квітка (В. Сухомлинський)

На грядочці виросла гарна квітка жоржини. Біла, як мармур, духмяна. Літають над нею бджоли й джмелі, беруть нектар.
  У квітці сорок дві пелюстки. І ось одна з них загордилася:
  – Я найкраща. Без мене і квітка не квітка. Я найголовніша. Ось візьму й піду – що мені?
  Напружилася, вилізла з квітки, скочила на землю. Сіла в кущі шипшини й дивиться, – що ж квітка робитиме? А квітка байдужки собі, усміхається сонцю, згукує до себе бджіл і джмелів.
  Пішла собі Пелюстка. Аж зустрічає Мурав-лика.
  – Ти хто? – питає Муравлик.
  – Я Пелюстка. Найкраща. Найголовніша. Без мене квітка не квітка.
  – Пелюстка? Знаю пелюстку я в квітці, а на двох тоненьких лапках не знаю.
  Ходила Пелюстка, ходила до вечора й засохла. А квітка цвіте.
  Ось така, бачте, казка. Квітка і без однієї пелюстки квітка. А пелюстка без квітки – ніщо.

Соловей і Жук (В. Сухомлинський)

У садку співав Соловей. Його пісня була дуже гарна. Він знав, що його пісню люблять люди. Того й дивився з погордою на квітучий сад, на синє небо й на маленьку дівчинку, що сиділа в саду й слухала його пісню.
  А коло Соловейка літав великий рогатий Жук. Він літав і гудів.
  Соловей припинив свою пісню та й каже:
  – Перестань гудіти. Ти не даєш мені співати. Твоє гудіння нікому не потрібне. Та й краще, аби тебе, Жуче, зовсім не було.
  Жук гідно відповів:
  – Ні, Солов’ю, без мене, Жука, неможливий світ, як і без тебе, Солов’я.
  – Ну й мудрець! – всміхнувся Соловей.– Виходить, що й ти потрібен людям? Ось запитаємо дівчинку, вона скаже, хто потрібен людям, а хто ні.
  Полетіли Соловей і Жук до дівчинки та й питають:
  – Скажи, дівчинко, кого треба залишити в світі – Солов’я чи Жука?
  – Хай собі будуть і Соловей, і Жук,– відповіла дівчинка. Тоді подумала й додала: – Як же можна без Жука?

Маленький гвинтик (В. Сухомлинський)

Юрко готував домашнє завдання з граматики. Він переписав кілька речень. Треба було ще підкреслити іменники, але Юрко поспішав. Він швиденько згорнув зошит і побіг до хлопців грати в м’яча.

  Увечері батько перевірив зошити й помітив, що там не все гаразд.

  – Чого ж ти не закінчив роботи? – питає сина.

  А Юрко не знає, що й казати.

  – То дрібничка, то гвинтик…

  – Слухай, що я тобі розповім,– мовив тоді батько.

  – На заводі збудували великий літак. Багато людей працювало, щоб усе якнайкраще зробити. Лишалось загвинтити під крилом один маленький гвинтик. Загадали робітникові. А він забув. Так і передали літак на аеродром. Літак був пасажирський. Полетів літак у перший рейс. В ньому сиділо п’ятдесят пасажирів. Але ж він був без одного-однісінького гвинтика… На віражі* крило зламалось, літак упав і розбився. Загинули люди.

  Ось що буває, коли хтось забуде про мале-е-енький гвинтик.

Добре слово (В. Сухомлинський)

В однієї жінки була маленька донька Оля. Коли дівчинці виповнилося п’ять років, вона тяжко захворіла: простудилась, почала кашляти й танула на очах. До нещасної матері почали приходити родичі: Олині тітки, дядьки, бабусі, дідусі. Кожен приносив щось смачне й поживне: липовий мед і солодке коров’яче масло, свіжі лісові ягоди й горіхи, перепелині яєчка й бульйон з курячого крильця. Кожен говорив: “Треба добре харчуватися, треба дихати свіжим повітрям і хвороба втече в ліси й на болота”.

  Оля їла мед у стільниках і солодке коров’яче масло, лісові ягоди й горіхи, перепелині яєчка й бульйон з курячого крильця. Але нічого не допомагало – дівчинка вже ледве вставала з ліжка.

  Одного дня біля хворої зібрались усі родичі. Дідусь Опанас сказав:

  – Чогось їй не вистачає. А чого – і сам не можу зрозуміти.

  Раптом відчинились двері і в хату ввійшла прабабуся Олі – столітня Надія. Про неї родичі забули, бо багато років сиділа прабабуся Надія в хаті, нікуди не виходила. Але почувши про хворобу правнучки, вирішила навідати її.

  Підійшла до ліжка, сіла на ослінчик, взяла Олину руку в свою, зморшкувату і маленьку, й сказала:

  – Немає в мене ні медових стільників, ні солодкого коров’ячого масла, немає ні свіжих лісових ягід, ні горіхів, немає ні перепелиних яєчок, ні курячого крильця. Стара я стала, нічого не бачу. Принесла я тобі, мила моя правнучко, один-єдиний подарунок: сердечне бажання. Єдине бажання залишилось у мене в серці – щоб ти, моя квіточко, видужала й знову раділа ясному сонечкові.

  Така величезна сила любові була в цьому доброму слові, що маленьке Олине серце забилось частіше, щічки порозовішали, а в очах засяяла радість.

  – Ось чого не вистачало Олі,– сказав дід Опанас.– Доброго слова.